Ремарка: наш погляд на події

За чесну владу

Науковець розповів про власні назви Чигиринщини
27 червня 2017, 07:02 Друк

Матеріал про колонізаційні процеси та власні назви Чигиринщини днями опублікували на ресурсі «Місто на Че» у постійній рубриці . Її підготував науковець Олександр Солодар, який сам родом із Чигирина.

Нижче наводимо повний текст матеріалу.

«Колонізація – це процес заселення і господарського освоєння вільних земель в середині країни (внутрішня колонізація), та заснування поселень за межами своєї країни (зовнішня колонізація). Яковенко Н.М. робить висновки, що освоєння степових просторів відбувалося “татарами й білорусами, литовцями й росіянами, поляками й молдованами, угорцями й німцями”, але асиміляційні процеси йшли в проукраїнському напрямку, “українська маса всмоктувала й розчиняла в собі іноетнічний елемент, врешті, не такий численний кількісно”. До цього варто додати, що упродовж XVI-XVIII століть колонізаційні процеси розвивались хвилеподібно, на вістрі колонізаційних хвиль на Чигиринщині завжди були селяни-втікачі, шукачі землі та волі, козацтва. Слідом за ними на вже відвойованих в степу землях з’являється польська адміністрація, що намагається “легалізувати” виниклі поселення – оголошуються права на слободи, різноманітні пільги для поселенців; з плином часу ці пільги ліквідовуються, а вільних селян нові власники намагаються перетворити в кріпаків. Ці зміни спричиняють соціальний вибух, загальмовують процес колонізації, і врешті-решт, приводять до практичного знищення населених пунктів на Чигиринщині. Проходить час – і все повторюється знову. 

content 1До другої половини 90-х років ХІV століття степові території над р. Тясмином залишались у складі татарських улусів. Частина колишніх татарських земель перейшла під владу Литовського князя договірним шляхом. Нових васалів приймали “чесно, не як слуг, але як єдиних від рідні своєї”. Тюркські назви поселень утворені від імені власників чи засновників. Так, одна з гіпотез походження назви “Чигирин” пов’язана якраз із хутором – двором татарина Чигирі. За іншою версією, назва походить з тюркської “чигир” – дорога. Про тюркську колонізацію земель над Тясмином іде мова і в універсалі від 1 травня 1589 року на освоєння земель Олександру Вишневецькому, оскільки землі чигиринські знаходяться “на перевозі татарському”. Ще й у 1617 році турки стверджували, що Чигирин збудований на їх землях і вимагали від Речі Посполитої його знищення. Та й у середині ХVІІ століття за свідченням П.Алепського в околицях Суботова існувала татарська мечеть. 

У 1592 році Чигирин отримує магдебурзьке право, яке надає міщанам можливість утворювати органи самоврядування – магістрат. Його члени вибиралися щорічно в зарані визначений день всіма жителями, що підлягали магдебурзькому праву. Виборчим правом користувалися особи у віці від 25 до 90 років які володіли “осілістю” у місті (нерухомим майном). Райці вибиралися на один рік, колегія райців вибирала голову – бурмістра. Рада займалася податками, розподілом повинностей серед міщан, патрульно – міліційною службою. Членам магістрату за службу надавалися землі на лівому березі Тясмину на північ від Чигирина. Так, на землях міського війта виникло поселення Війтове (тепер – Вітове, проте ще в середині ХІХ століття користувалися первісною назвою), а на землях, що надавалися райцям – Райцево (тепер – Рацеве).

У 1594 році Чигиринщиною заволодіває староста Данилович, з яким прибуває і осадчий Михайло Хмельницький (батько знаменитого гетьмана). Осадчий мав обов’язки здійснювати організаційні і технічні заходи при заснуванні нових містечок та сіл: розчищати та вимірювати площу під поселення, закликати поселенців і осаджувати їх на відповідних місцях. Хмельницький осаджував Чигирин, Суботів та власну слободу – нове село з підданими – Новосельці (тепер – Новоселиця).

Від початку ХVІІ століття намітилася тенденція маятникової міграції жителів з лівого берега Дніпра на правий, і – навпаки. Це було зумовлене постійною загрозою військового нападу чи татарської неволі. Саме в цей час по обох берегах Дніпра виникають населені пункти – двійнята. Зокрема, на Лівобережжі, у гирлі річки Сули чигиринці заснували Чигирин-Діброву (тепер затоплена водами Кременчуцького водосховища), яка вже у 1636 році отримала Магдебурзьке право. Так само з’являються по обох берегах Дніпра Шабельники. Правобіч – біля Бужина (тепер затоплені водами Кременчуцького водосховища), а ліворуч – поблизу річки Супій (тепер – Золотоніський район).

content 5Перетворення Чигирина в адміністративно-політичний центр козацької держави вплинуло й на темпи колонізації краю. Заходами гетьмана навколо Чигирина зосереджуються значні людські ресурси. Чигиринський козацький полк перетворюється в “полк гетьманський”, елітний, гвардію гетьмана. Приділяючи увагу захисту гетьманської столиці, Богдан Хмельницький сприяв колонізації краю. Під час походу на Галичину 1655 року жителів здобутих міст переселено на козацьку територію. В одному з переказів, записаних на Чигиринщині, розповідається, що навколишні села “заселяли втікачі від панського гніту, які звернулися до гетьмана з проханням про притулок. Хмельницький відповів: “У мене риби хватить, землі – хватить, живіть”. Микита Ключник – циган – осів у Розсошинцях (під Чигирином), збудував кузню, в якій виготовляв зброю для загонів Хмельницького”. Далі на північ від Чигирина над Тясмином чигиринським полковником Карпом Трушенком було засноване с. Трушівці. Ймовірно, що саме в цей час була заснована і Худоліївка. Її власником був заможний чигиринський козак Худолій – керівник повстання запорожців 1650 року проти Хмельницького.

Досить цікаво було б проаналізувати національний склад переселенців на Чигиринщину, але за браком документів це зробити на сьогодні не має можливості. Чи не єдиним цінним статистичним документом епохи Хмельниччини є “Реєстр війська Запорозького” 1649 року. За підрахунками, в сотнях Чигиринського полку в 1649 році зустрічається не менше 5% прізвищ етно- та топонімічного походження. Оскільки прізвища в той час не були сталими, могли змінюватися на протязі життя людини декілька разів в залежності від обставин, то відсоткове відношення таких прізвищ могло коливатися як в бік збільшення, так і в бік зменшення кількості прізвищ людей, які могли бути вихідцями з тих чи інших територій. Найбільший відсоток прізвищ вихідців з Галичини – 12,9 % всіх прізвищ етно – та топонімічного походження (Болоховець, Коломієць, Коломійченко, Опришко, Оприщенко, Самборський); наступними за кількістю йдуть прізвища вихідців з Московської держави (Москаль, Москаленко, Путивець) та Валахії (Волошин) – по 8,53 %. Значний відсоток прізвищ людей, пов’язаних з Литовським князівством (Литвин, Литовченко, Литовка) – 7,31%; з Османською Портою (Турчин, Турчиненко, Турчинець) – 3,65%, Кримським ханством (Татарченко, Татарин, Кримченко, Шанкгірей) – 3%. Досить значний відсоток людей, прізвища яких пов’язані з Доном (Дон, Донець) – 3,65%. Серед прізвищ козаків чигиринського полку чимало й прізвищ, отриманих на Запорожжі (Некормигостенко, Ненаденко, Неїжпаска, Півторабатька, Кривоїбаби, Недайборщенко, Нездоймишапка, Гола Потилиця) – це ще раз підтверджує тезу про те, що Чигиринський полк залишався старим “запорозьким містом”. Окрім того, дуже багато прізвищ топонімічного походження, пов’язаних практично з усіма регіонами України. Таким чином, ми можемо припускати, що відношення переселенців на Чигиринщину був приблизно таким, яке ми отримали під час аналізу “Реєстру…” 1649 року. Студії прізвищ реєстровців підтверджують тезу М.Владимирського-Буданова про те, що “маса народу пересунулася з Заходу на Схід (з Волині та Червоної Русі в Дніпровську, Донську та Бужську Україну”. Одночасно існував зворотний рух – відтік населення (поляків та євреїв) з Подніпров’я. Але кількісно він був менш значним.

Після зруйнування Чигирина у 1678 році здійснюються спроби колонізації спалених земель. Однак, навесні 1679 р. 8-ми тисячне військо під командуванням сина лівобічного гетьмана Івана Самойловича – Семена, перейшло за Дніпро. Знищено Ржищів, Корсунь, Драбів, Мошни, Жаботин, Черкаси. Гетьман Самойлович повідомляв Малоросійський приказ, що “все жители (…) на сю сторону согнаны, а города и сёла, и местечки их, где прежде жили в той стороне, все без остатку вызжены”. Жителів зруйнованих міст було поселено над р. Ореллю. В результаті “великого згону”, вчиненого Самойловичем, вся середня і південна Київщина обернулися в безлюдну пустелю.

Уже на початку ХVІІІ століття склалася тенденція до переселення селян, що втікали від панщини, з лівого берега Дніпра на правий, на “нейтральну” тоді ще територію. Як тільки згідно з Прутським миром Правобережжя відійшло до складу Речі Посполитої, відразу тут почали з’являтися онуки колишніх власників. На оголошені слободи та “пільгові роки” в спорожнілі в часи руїни землі потекла маса населення. Якщо раніше поселенцями були, переважно, вихідці з Галичини, Волині, Литви, Польщі, Волощини, то тепер переважна більшість переселенців є вихідцями з Лівобережжя, де з початком діяльності Малоросійської колегії посилився соціальний гніт, зросли податки. В одній з коломацьких чолобитних (серпень 1724 р.) старшина скаржилась цареві, що “от яких всех вышеписанных трудностей толикое учинилось у людех умаление, уходом особливе в слободи и на тую сторону, что от Днепра до самого Днестра прежде бывшие опустелые места, везде населены нашим малороссийским народом”. 

Особливо активно проходив процес колонізації Чигиринщини після скасування Гетьманщини (1768) та ліквідації Запорозької Січі (1775), коли московська влада почала проводити рекрутські набори на українських землях. З Лівобережжя масово почали переселятися вчорашні козаки та селяни. Про це свідчать численні розповіді жителів Чигиринського району, записані під час польових розвідок. Ось деякі з них. “Взагалі в селі Мордві проживало 28 сімей Вусатих. Вусаті – виходці з Полтавщини. Три брати, щоб не йти на 25 років в солдати, втекли на правий берег Дніпра і оселилися в Мордві”. “Першим поселився в Розсошинцях був Шовковус з Вереміївки – посварився з паном і волами приїхав з двома синами і поселився над Тясмином (де Менжерівка – місто непрохідне було, плавні Тясмину, там же ховалися і гайдамаки)”. “Козацький рід Кривенків: прадід з-за Дніпра, з Полтавської губернії, 25 років служив у солдатах, приїхав в 56 років у Суботів”.

content 3Найцікавішою є розповідь жителя с. Полуднівки Чигиринського району Полудня Івана Якимовича (1928 р.н.): “Чому село називається “Полуднівка”? Був період, коли люди служили в армії 25 год. Наша мєсность була під лісами. Предок Полудень утік з Полтавщини і організував над річкою Червоною (інші назви-Полудень, Потік) житло і поселився там. Одноразово поселились Крохмалі і Жолдаки. А було правило-що я обкопав до ревізії – це було моєю власністю. Полудень обкопав 18 гектар лісу і став розводить тут житло. Стали люди ще прибувать. Стали Полудень, Жолдак і Крохмаль спорить, як назвать. Інші поселенці сказали-хто більший могорич поставить, на того й запишемо. Дійшов могорич до 100 літрів. Жолдак одійшов. Дійшло до 200 літрів самогону-Крохмаль більше не кинув. З того часу і село називається Полуднівкою”. Наведені перекази, незважаючи на фольклорне збагачення, досить цікаво розповідають про життя і заняття переселенців. По-перше, втікачі були селянами або вчорашніми козаками-землеробами, а отже, продовжували займатися землеробством. Очевидно, польський уряд не дуже контролював займанщини, дозволяючи селянам брати стільки землі, скільки той зможе обробити своєю сім’єю. Крім того, власність на землю не підкріплювалась, принаймні, до ревізії, документами. Втікачам дозволялося оселятися в малоосвоєних районах – лісах, болотистій місцевості, де вони повинні були прикласти максимум зусиль для освоєння земель. Такий стан речей навіть був корисний вчорашнім кріпакам, бо це утруднювало їх розшук. Селяни, як бачимо, займалися винокурінням в значних розмірах. Майновий стан втікачів, очевидно, був неоднорідним. Дехто втікав з тягловою силою – волами, інші – несли з собою тільки нехитрі пожитки в клунку.

Доречно згадати, що частина Чигиринщини на схід від річок Тясмин – Ірклій за Прутським миром 1711 р. вважалася російською територією. В 1743 р. було видано царський указ “выходящих из польских мест малороссиян и великороссиян селить в заднепровских российских местах”. 14 лютого 1743 р. жителі населених пунктів Надтясминня поскаржились князю Путятіну на поляків, які вчиняли набіги на російську територію. У результаті був виданий імператорський указ полковнику Миргородського полку Капністу вписати жителів “слободы Крыловская, Андрусовка, Калантаево, Войтово, Стецовка, Нестеровка, Цыбулёво” та ще семи сіл у списки жителів Миргородського полку, влаштувати в зручних місцях фортеці, форпости й посилити їх охорону. Навесні 1752 року на кордоні з Запоріжжям і Річчю Посполитою були поселені 218 сербів на чолі з полковником Хорватом. Згодом сюди ж були поселені чорногорці, греки, молдовани, волохи. Це поклало початок існуванню військовим поселенням Новосербії. Територія Новосербії поділялася на полки, полки – на роти, поселення і шанці. Полки формувалися з українців, які проживали на цій території, та переселенців – сербів, греків, молдован, волохів. Звідси й такі поширені на Чигиринщині прізвища Сербин, Волох тощо. Села Стецівка і Галаганівка, які налічували 100 дворів, були об’єднані в одне поселення під назвою Шоломош і ввійшли до складу Пандурського піхотного полку. 

Нестерівка (під сербською назвою Веєршац) ввійшла до складу гусарського полку Хорвата. Трансформована назва населеного пункту Вершаці збереглася й до сьогодні.

Отже, колонізаційні процеси і міграційні хвилі на Чигиринщині залишили незнищенні відбитки у власних назвах – топонімах, гідронімах, прізвищах і прізвиськах. Їх дослідження дозволяє нам зрозуміти “чиїх батьків чиї ми діти”.»


AddThis Social Bookmark Button  Порекомендувати друзям
 

Додати коментар

Якщо Ви знайшли у тексті статті помилку, виділіть її та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter

Коментарі публікуються у відповідності до правил попередньої модерації (читати)

  


Ви на сторінці: Головна Стрічка новин Науковець розповів про власні назви Чигиринщини