Ремарка: наш погляд на події

За чесну владу

Петро Іванишин: «Реванш пристосуванців-“євроінтеграторів” не назавжди»
25 листопада 2014, 22:08 Друк

Позачергові парламентські вибори 26 жовтня 2014 року для багатьох пересічних людей і навіть для фахівців-аналітиків стали певним розчаруванням. Здавалося б, після героїчної перемоги Майдану у лютому 2014 року, після ганебної втечі Януковича та його найближчого оточення, після деморалізації регіоналів та комуністів як найбільш впливових та одіозних антиукраїнських сил, після розгортання явної російської агресії, що вже завершилася окупацією Криму та Донбасу, та потужного піднесення українського патріотизму – націоналістичні партії та самовисуванці мали б отримати, якщо не більшість, то принаймні відчутний приріст у новій Верховній Раді. Однак, на жаль, цього не сталося.

Хоча саме представники націоналістичного та виразно патріотично-державницького середовищ із “Правого сектору”, “Свободи”, “Самооборони Майдану”, “Автомайдану” та ін. структур домінували й домінують на східному (зовнішньому) та внутрішньому (проти злочинної системи влади) фронті в якості основи для добровольчих батальйонів та громадських активістів, про героїзм і втрати яких регулярно розповідають ЗМІ, однак переважно вибрали не їх і не їхні політичні сили. Чому? На те були чотири основні причини.

Причина перша. Як показали останні соціологічні дослідження 83 % населення дізнаються новини з ТБ, а 82 % так чи інакше довіряють українському телебаченню. А в чиїх руках це телебачення в Україні і як воно працює на українську ідею, мабуть, пояснювати не треба. Лише один промовистий факт: в Україні немає жодного (!) україномовного загальнонаціонального каналу, лише двомовні. Навіть у білорусів такий канал – “Белсат” – є, а в нас нема. І ця тотальна дискримінація українців здійснюється навіть під час російсько-української війни. Ми вже не говоримо про змістове наповнення телевізійних програм, про їхній звʼязок із українською культурою, традицією, етикою, історією, літературою, політикою, релігією та ін. Яким би успіхом не користувалися націоналісти на зустрічах із громадою, як би не зворушували вони своїми виступами маси, як би переконливо не викладали свої ідеї, – більшу частину свого інформаційного часу звичайна людина проводить таки з телебаченням, а воно наказувало голосувати за зовсім інші ідеї, за інших людей, за інші політичні сили. І далеко не всім вистачило розуму чи сили волі, щоб вирватися із під гіпнотичного впливу дбайливо виготовлених, зомбуючих телепродуктів. Такий інформаційний злочин триває десятиліттями. Бо в інформаційну добу, в яку ми живемо, інформація – стратегічний державний ресурс, не менш важливий, ніж армія, служби безпеки чи економіка. І той, хто контролює ЗМІ, передусім ТБ, контролює та формує свідомість суспільства, а значить, значною мірою впливає й на результати виборів. Технологій безліч і вони працюють (цікавий приклад: нікому не відомий проект одіозної ющенківки Віри Ульянченко із кумедною назвою “Заступ” виключно через шалену інформаційну кампанію та великий фінансовий ресурс набрав майже 3 %). Українці, тим більше націоналісти, окрім деяких інтернет-ресурсів, засоби масової інформації у своїй країні не контролюють.

Причина друга. Абсолютна більшість кандидатів і політсил, що брали участь у виборах, активно спекулювали на патріотизмі. Патріотичний популізм, показові, “на камеру”, виїзди на фронт, гучні заяви проти російського агресора та його найманців, – усе це часто дезорієнтувало людей, утруднювало вибір між справжніми націоналістом чи патріотом та їх імітаторами. Велику роль зіграло також масове рекрутування у партійні списки та в когорту мажоритарників активістів Майдану, журналістів і фронтовиків з числа добровольців та збройних сил. Саме ці люди усвідомлено чи ні, але стали привабливою для суспільства ширмою, за котру сховалися далекі від українських інтересів люди, структури та їхні корисливі плани. До війни кримінально-олігархічні проекти прикривалися відомими артистами, спортсменами, письменниками та ін. Політична технологія та сама – обличчя інші. Дай Боже, тільки, щоб ці справді заслужені, мужні люди не дискредитували себе, не стали пішаками в антиукраїнській грі.

Причина третя. Наше суспільство, попри великий революційний зрив і загальне бажання відстояти територіальну цілісність України, на жаль, духовно хворе. Воно деморалізоване та фемінізоване, травмоване геноцидами та репресіями. І це закономірно. Усі роки Незалежності в українців на державному рівні не виховувався, не культивувався дух і ментальність вільної, лицарської, козацької людини. Натомість у нас намагалися виховувати різні рабські комплекси в дусі сумновідомого драгоманівського ідеалу – “Гей, українець хоче немного”: прорадянського “совка”, прозахідного постмодерного циніка, космополітичного міщанина, москвофільського неомалороса, пседохристиянського фарисея-пацифіста, лібералістичного “прагматика”-угодовця та ін. Дух героїзму, відваги, мужності, мілітаризму та ін. – вихолощувався з усіх можливих інформаційних ресурсів як щось “радикальне”, “фашистське”, “нацистське”, “ультранаціоналістичне”, “консервативне”, несумісне із так званими “загальнолюдськими цінностями” і т.п. Тріумфував міф про завжди “мирних”, “неагресивних”, завжди “нещасних” і “гноблених” усіма сусідами українців-“хліборобів” – таких собі ідеальних холуїв для будь-якого пана. І хоча революція та війна таки воскресили прадавній, вражаючий дух українського воїна – дружинника, козака, опришка, січового стрільця, наддніпрянського повстанця, бойовика УВО, революціонера ОУН, партизана-упівця, – все ж він тільки починає відроджуватися, а тому ще не опанував більшість сучасного покоління. Назагал воно й далі перелякане та змучене війною, а тому, як беззахисна, перестрашена вдовиця, охоче повірило тим, що обіцяли мир за будь-яку ціну, перемогу, але без кривавої боротьби і жертв, повернення Донбасу і Криму, але, як наказують “глибоко стурбовані” західні політикани-“миротворці”, виключно “дипломатичним шляхом”. Ту більшість, що проголосувала за швидке й безболісне завершення війни, чекає глибоке розчарування: з такими зорієнтованими на “перемирʼя” переможцями парламентських перегонів, таким агресором, як путінська Росія, і такою “дієвою підтримкою” західних країн – війна обовʼязково буде довгою та кривавою і, дай Боже, щоб не завершилась розчленуваннями та повною окупацією України як у 1917-20-му роках…

Причина четверта. В силу різних причини націоналісти та ідейно близькі до них люди й структури не були сконцентровані в єдину потужну політичну силу чи блок, що знижувало ефективність політичної кампанії. Ще більше повпливали на результат наступні фактори: активна участь у воєнних діях на сході більшості активного членства (як-от, наприклад, у партії “Правий сектор”), брак належного фінансування (здобуті кошти передусім скеровувались на потреби фронту, а не на виборчу пропаганду) та незначний доступ до мас-медіа, особливо телебачення. Не сприяла загальній перемозі націоналістів і самодискредитація партії “Свобода”, через її загалом невдалу, безідейну позицію під час Майдану (освистування Тягнибока повсталою громадою прикрий, але невипадковий та промовистий факт) і, з націоналістичної точки зору, бездарний похід свободівців у виконавчу владу (особливо міністра оборони І. Тенюха та генпрокурора О. Махніцького).

Хто ж виграв і програв вибори і чим це може загрожувати українській справі?

Ідеологічної боротьби під час виборів майже не було. Змагання ідей замінило змагання інформаційних технологій з боку різних кланів. Назагал у парламент за списками пройшли пʼять державницьких, але в суті своїй безідейно-космополітичних партій, котрі насправді є традиційними для української політики олігархічними проектами: “Народний фронт” А. Яценюка (понад 22 %), “Блок Петра Порошенка” (майже 22 %), “Самопоміч” А. Садового (11 %), “Радикальна партія Олега Ляшка” (7,5 %) і “Батьківщина” Ю. Тимошенко (майже 6 %). З них із відносною перемогою можна привітати лише проекти Порошенка (132 депутати) та Яценюка (82 багнети), бо структури Ляшка та Тимошенко здобули значно менше, ніж хотіли та сподівалися їхні лідери.

Відносною перемога “порошенківців” та “фронтовиків” є тому, що участь у виборах взяло лише трохи більше половини (52 %) виборців. А це означає, що люди за вісім місяців вже добряче встигли розчаруватися другим приходом до влади колишніх помаранчевих. Ні економічні, ні воєнні, ні політичні “успіхи” пристосуванців епохи дискредитованого псевдопатріота В. Ющенка чомусь людей не надихають. Їхня ганебна, угодовська позиція під час Майдану довела одне: далекі від національної ідеї конʼюнктурники-пристосуванці, котрі починали служити ще кучмівському режиму, в принципі не можуть бути політиками-державотворцями, не можуть ламати кримінально-олігархічну систему влади, тим більше – не можуть очолювати народ під час повстання або війни. У них мозок працює виключно на збагачення себе, свого клану та свого господаря. У цьому – вся суть “нових” принципів та політичних підходів, увесь пафос “життя по-новому”. І люди це потроху відчувають та розуміють, хоч і запізно. Думки про те, що сформована внаслідок реваншу помаранчевих пристосуванців нова влада не краща, а навіть гірша від “банди Януковича”, звучать щораз наполегливіше. І то не лише в Галичині. А крики “ганьба!” президентові П.Порошенку у Києві під час зустрічі із громадою 21 листопада – тривожний не тільки для нього сигнал. От тільки чи терпітимуть цих реваншистів так довго, як симбіоз помаранчевих та регіоналів у 2005-2010-му роках? Покаже час.

Не надто тішить і урочисте підписання коаліційної угоди п’ятьма “майданівськими”, “проєвропейськими” партіями 21 листопада, що начебто дає їм конституційну більшість у понад 300 голосів. І тут проблема не лише у тому, що на цей акт потрібно було майже місяць підкилимних переговорів, явної гризні (особливо між Порошенком та Яценюком) та кулуарних домовленостей. І не лише в тому, що узгоджений текст цієї, як твердить премʼєр, “прозорої” угоди ще й досі недоступний громаді. Найбільше турбує інше. Із доступної інформації стає зрозуміло: жодної програми національного державотворення ці політичні сили суспільству так і не запропонують. Українську національну державу на двадцять четвертому році незалежності ми знову будувати не будемо. А що ж будуть творити наші народолюбні лідери та їх команди? Те, що й до того – неоколонію. Тільки, якщо Кравчук, Кучма та Ющенко робили її “багатовекторною”, якщо Янукович будував суто проросійський проект, то президент Порошенко “со товаріщі” будуватиме неоколонію прозахідну, “проєвропейську”. От і всі “революційні” зміни.

Ініціюючи начебто масштабний план “реформ”, нова влада в жодному пункті своїх планів не спирається на українську ідею, на ідею державності українців, а тому фактично пропонує модифікацію, видозміну, а не сутнісну зміну існуючої злочинної системи влади. Ця модифікація, імітація якісних змін та реформ, повинна, з одного боку, утихомирити бунтівний народ (мовляв, “от, бачите, працюємо, та не все так швидко вдається! терпіть нас і працюйте!”), а з іншого, – заспокоїти стурбованих зростанням націоцентричних настроїв в українському суспільстві європейських політиків-глобалізаторів.

Єдиним очевидним плюсом цих виборів могла би стати відсутність у парламенті москвофілів-реваншистів – комуноїдів совкового типу Петра Симоненка (бо комуністами вони ніколи не були і, підозрюємо, навіть не уявляють, що це таке). Однак спільний набраний відсоток проросійських – антиукраїнських та антидержавних – сил не надто надихає. За явної підтримки з боку влади на сході і півдні ці виразно антиукраїнські, пропутінські сили (КПУ, “Опозиційний блок” та “Сильна Україна”) разом набрали майже 16,5 %, хоча до Верховної Ради, на щастя, пройшли тільки “опозиціонери” (понад 9 %), плюс мажоритарники (окрім комуністів). Тоді як націоналістичні сили (“Свобода” та “Правий сектор”) набрали разом 6,5 % і до парламенту не потрапили, а колись потужні націонал-демократи взагалі зникли із політичної карти України. А це небезпечні тенденції. Хоча безумовним позитивом є те, що жоден із комуністів під жодним виглядом не потрапив до Верховної Ради, а майже десять націоналістів (із “Правого сектору” та “Свободи”) таки пройшли як мажоритарники.

Виразним позитивом є й те, що і на цих виборах національна ідея, на тлі маси безідейних, космополітичних, шахрайських чи пародійних проектів, таки прозвучала, і прозвучала досить голосно. Саме “Програма реалізації національної ідеї в процесі державотворення”, створена В. Іванишиним ще для ВО “Тризуб” ім. С. Бандери у 2003 році, лягла в основу передвиборної програми “Правого сектору”. Найбільш послідовно та чітко її озвучував у своїх виступах Дмитро Ярош. Чимало з ідеологічних принципів цієї програми, щоправда, без посилань на першоджерело, озвучувала у своїй риториці й ВО “Свобода”. Надалі свою ідеологічну позицію, котра якраз і була суголосною основним вимогам революційного Майдану, а значить близька більшості активних громадян, націоналістам слід потужніше доносити до громади. Черговим шансом можуть стати місцеві вибори у 2015 році.

Якщо підсумовувати, то стає очевидно, що жодної основної проблеми української нації ці позачергові вибори не вирішили. Вони не створили законодавчих передумов для введення в дію конституційних принципів побудови української національної держави, вони не сприятимуть мирному завершенню національної революції 2013-14 років, вони в принципі не спроможні ліквідувати кримінально-олігархічну систему поневолення та визиску українців, систему “внутрішньої окупації” (В. Іванишин), вони не готуватимуть до здійснення глибинних, якісних реформ на користь народу, вони навіть не озвучують планів щодо розширення механізмів народовладдя (наприклад, виборності суддів чи начальників поліції), вони не можуть забезпечити перемоги нації у визвольній війні з російськими загарбниками та звільнити окуповані території Криму і Донбасу. Можливо, ці вибори зможуть вирішити низку другорядних питань: відносна стабілізація економіки, легалізація й озброєння добровольчих формувань, звільнення українських полонених, ліквідація КПУ й суд над комуністичною ідеологією, виявлення й покарання суддів та силовиків, що переслідували, катували та розстрілювали майданівців та ін. Однак і це під великим знаком запитання, якщо виходити з того, що вдалося зробити у цих напрямках за майже вісім місяців постмайданного владарювання уряду-“камікадзе” та президента-“миротворця”.

До чого ж готуватися українському суспільству? Готуватися до того, що цей реванш пристосуванців-“євроінтеграторів” не назавжди. Готуватися до активної політичної боротьби: до завершення національної революції, до переможної війни з російським окупантом і до побудови нарешті української національної держави. Бо тільки національна держава зможе захистити від зовнішніх та внутрішніх ворогів всіх громадян України, зламати хребет системі внутрішньої окупації, розбудувати систему національного народовладдя й гарантувати кожному українцю свободу, справедливість та добробут. Іншого – не дано.

«Правий сектор»


AddThis Social Bookmark Button  Порекомендувати друзям
 

Коментарі  

 
#1 О.ЧУПРИНА 25.11.2014 23:28
Причина 1-5 та 6-це стан нашого суспільства.
 

Додати коментар

Якщо Ви знайшли у тексті статті помилку, виділіть її та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter

Коментарі публікуються у відповідності до правил попередньої модерації (читати)

  


Ви на сторінці: Головна ПРОЕКТИ Власна думка Петро Іванишин: «Реванш пристосуванців-“євроінтеграторів” не назавжди»