Ремарка: наш погляд на події

За чесну владу

Мати загиблого чигиринського бійця прагне здійснити мрію сина і звести для дітей роледром
17 лютого 2016, 12:40 Друк

У цьому домі раді гостям. Любов Антоненко зустрічає нас ще на порозі, проводить до будинку. Біля входу у вітальню висить камуфляжна куртка, стоять берці. На стіні навпроти – фотографії під рушниками.

– Недавно приїздили хлопці із «Айдару». А до цього школярі до мене приходили, – розповідає ресурсу ГромЧе Любов Антоненко про своїх гостей і проводить до кімнати сина.

Тут вражає кількість дипломів та грамот на стінах.

– Перше місце, друге… Армреслінг, воркаут. Чимало нагород він здобув у Росії. До речі, Павлік зайняв перше місце на відбіркових змаганнях, що відбувалися перед Олімпіадою в Сочі, – розповідає Любов Іллівна.

Милі сувеніри з випускного, фотографії, речі з часів служби в армії… Про кожну дрібничку Любов Антоненко може розповісти окрему історію.

– Одна жінка надіслала мені власного вірша. Вона написала про Павліка, дізнавшись його історію з газет. Там є рядки про лелек… Коли прочитала, у мене ледь серце не зупинилося. Адже був такий випадок. Йду я з роботи і чую як мама голосить у дворі. Я злякалася за синів. Ноги віднімаються, ледве дійшла. Коли бачу – Павлік сидить на даху біля димаря. Я до нього обізвалася, а він: «Ма, та почекай! Лелеки з вирію летять». Це йому було чотири рочки.

Отримавши повістку, повернувся з Польщі

На той час, коли прийшла повістка, Павло Антоненко перебував закордоном

– Він мав візу, планував працювати у Польщі. Однак лише місяць там відбув. Повернувся. Сказав, мовляв, як людям потім у очі дивитися, якщо зараз ховатимусь. Їхав у поїзді з хлопцем з Тіньок. Той також прийняв рішення повернутися, хоч служив у французькому легіоні, – розповідає Любов Антоненко.

Павло Антоненко служив у 43-ій окремій артбригаді. Був старшим навідником самохідної артилерійської установки.

– Коли ховали маму, Павлік приїхав додому. Я ненароком почула як у розмові він розповідав, що скоро буде під Дебальцево. Мені тоді якось не по собі стало. Ніби відчула щось, – хитає головою Любов Іллівна.

І дійсно, з початку січня бригада Павла вже була під Дебальцево.

– Їх батарея – це були юнаки такого ж віку як і Паша. Коли постало завдання, усі вони зробили три кроки вперед. А потім впродовж місяця прикривали «кіборгів» Донецького аеропорту. У цей час він просив допомогу через соцмережі. І всі про це знали, окрім мене. Ситуація була складною. Хлопці із снігу топили воду, у них не було забезпечення, їм не підвозили снаряди…

– У цей же час їх комбат потрапив до госпіталю, а замполіт наказав змінити позицію і вивів хлопців у «нульову» оборону – перед ними вже не було фронту. Надійшла команда працювати. Павлік починав першим і не мав права зрушити з місця поки не відстріляється остання артустановка. Однак зазвичай вони робили менше пострілів і мали час відійти. Цього ж разу прикривали колону, що танками та самохідними установками вивозила поранених. Стояв мороз -28. А швидкість руху була 60-80 кілометрів на годину…

“В Росії матері не менше плачуть ніж ми тут…”

Артилеристам не було куди ховатися коли їх накрили «Гради». Павло загинув. Взагалі нікого не лишилося в живих і з 18 бійців роти охорони.

– Я сама медик. Тому мені здавалося що з будь-якої рани його витягну. Не довелося…

Забрати Павла для поховання вдалося не одразу через помилку у документах.

– Мали віддати його як 300-го. Тому навіть сказали форму з собою не брати. Однак виявилось усе зовсім не так. Хлопці, котрі його забирали, упізнали Павліка, – каже мама.

Павла Антоненка поховали 5 лютого у Чигирині.

– Якби не підтримка, я напевне вже була б на тому світі. А так… Поїхала до однієї мами, до іншої… Була у Почаївській Лаврі щоб 40 сорокоустів замовити, то такого надивилася там, що мені моя туга здалася геть слабенькою. Мами привезли тяжкопоранених синів на поклін. Але нікому не потрібні ті діти – ціна 40 сорокаустів 1600 гривень. Підійшла до монаха та й кажу, мов у нас, у Чигирині, за загиблого воїна навіть копійки не беруть, Питаю так, щоб усі мами чули – то так і у вас чи не так? «То так» – почула у відповідь. Поки була там познайомилася з матерями, котрі з Росії приїхали і боялися зізнатися. Повірте, матері там не менше плачуть ніж тут. Але ми хоч дорогу знаємо, стежку до наших дітей, а вони і того не мають. Не мають права вголос промовити, що син загинув.

Релізувати мрію сина…

На честь Павла Антоненка у Чигирині торік уперше провели турнір з армреслінгу, а одна з вулиць райцентру тепер має його ім’я.

–  По вулиці Павліка Антоненка тиждень не могла ходила. Усе обходила. А потім думаю – ну чого ж це я… Все-одно потрібно ходити, літати ж не будеш.

Нині Любов Іллівна мріє реалізувати у Чигирині давню мрію свого сина – побудувати роледром.

– Хочу аби там був відкритий і закритий роледром. А ще обов’язково місце, де б діти займались армреслінгом. Павлік мріяв про це, – з гіркою посмішкою розповідає вона.

2 квітня Павло Антоненку мало виповнитися 23 роки. Відколи він загинув минув рік. Камуфляжна куртка так само висить біля дверей. Любов Іллівна бере її до рук як найціннішу реліквію.

– У мене таке враження, що коли я буду геть стара і слабка, то все-одно буду дивитися на двері, чекатиму поки вони відчиняться. Він зайде і скаже: «Жалійся, мама… Що тут у тебе?»…


AddThis Social Bookmark Button  Порекомендувати друзям
 

Додати коментар

Якщо Ви знайшли у тексті статті помилку, виділіть її та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter

Коментарі публікуються у відповідності до правил попередньої модерації (читати)

  


Ви на сторінці: Головна ТЕМИ Місцеві новини Мати загиблого чигиринського бійця прагне здійснити мрію сина і звести для дітей роледром